Світле сонце зайшло у полон темноти,
Тихо пада туман в покосілі хрести.
Ми під прапором чорним понасіяли їх.
Чи могло буть інакше? Що я вдіяти міг?
На площі зібрались люди -
Заклики та гасла чутно всюди.
На площі зібрались люди –
Чоловіки й жінки.
Життям наливаються груди,
І масло в вогонь підливається.
На вулиці лютує грудень,
І снігом білим завірюха починається…
Він кличе на діло праве,
І він, звичайно, по-своєму правий.
А в мене незакінчені справи,
І діти вдома, і жінка чека.
Та все затягнулось вузлами,
І стало гаряче між ними і нами.
Він був по-своєму правий,
Вороги зліва, вороги справа…
Це початок нового дня!
Це світанок нової епохи!
Батьку, не сідлайте коня;
Батьку, зачекайте трохи…
І закрутилось, і завертілось,
А іноді ж так повернутись хотілось!
Хотілося, навіть із сто верст проперши,
А за вікном уже двадцять перший.
Шалений вирій; безумна інтрига,
Дніпро, переправа, потріскана крига,
І брат, що лишився під нею,
А ми вже вкотре перед западнею…
Це початок нового дня!
Це світанок нової епохи!
Батьку, не сідлайте коня;
Батьку, не чіпайте зброю!
Пробач, порубаний друже, -
Морду скривив, і очі примружив.
Ми будемо йти далі -
Щоби не сталося – не вертати!
А жінка чекатиме мужа,
Так, як і я, вночі очі примружив.
Як жаль, що на вулиці стужа,
Так прикро, що їй мене не зустрічати…
Невже це початок нового дня?
Невже це світанок нової епохи?
Батьку, не сідлайте коня;
Батьку, відпочиньте трохи…
