Дивлюсь я на зорі. О ні це не зорі,
Це лицарів очі ясні.
Вкраїно до тебе вернулись
Твої відчайдушні сини.
Сніги цвіли. Три сотні молодців
Прийшли в поля крутянські - золотії,
Щоб зупинити хижих ворогів,
Які ярмо несли всій Україні.
Нерівні сили стали віч на віч,
Від страху навіть сонце заховалось,
Та легені не кинулися пріч –
Вони в цей день нікого не боялись.
І грянув бій! Нерівний, лютий бій!
Неначе змії, кулі засичали,
Орда повзла, немов осиний рій,
А хлопці до загибелі стояли!
Червоний дощ тоді на землю впав,
Сніги від крові на полях розтали,
Ніхто із них життя не шкодував,
Бо Україну й волю захищали...
...А коли сонце визирнуло з хмар -
Жахнулось від побаченого в полі.
Всі триста на України вівтар
Життя поклали, за майбутніх волю.
І заридала гірко Україна,
І десь забились матері у горі,
А очі юних, в цю лиху годину,
Засяяли над полем наче зорі...
..................................
Але усе минає, час біжить,
І капля, хоч мала, та камінь точить.
І воля під кайданами не спить,
Вона росте і сил у неї досить.
Хто в світ прийшов з мечем – від нього вмре,
А Бог молитви наші ще почує,
І кожен із трьохсот тих оживе,
І Україну молодість врятує!
