Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай,
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиноньку в гай!
Сядем укупочці тут під калиною,
І над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею
Стелиться в полі туман.
Гай чарiвний, нiби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить:
Ген на стрункiй та високiй осичинi
Листя пестливо тремтить.
Небо глибоке засіяне зорями, —
Що то за Божа краса!
Перлами ясними попід тополями
Грає краплиста роса.
Ти не лякайся, що ніженьки босії
Вмочиш в холодну росу:
Я Тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло - ні вітру, ні хмар...
Я пригорну Тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.
Ти не лякайся, що можуть підслухати
Тиху розмову Твою,
Нічка поклала всіх, соном окутала,
Ані шелесне в гаю.
Сплять вороги Твої знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх.
Чи ж нам обкраденим долею нашею
Й хвиля кохання за гріх?
