Долий мені іще вина,
в багрянім танці дай надпити.
Хіба ж тут є чиясь вина,
що нам схотілося любити?
Налий іще. Не до країв -
таке розлити буде шкода,
і краплі на руках твоїх,
і їх приємна прохолода
нехай розтануть на мені,
і у заплетених обіймах
ми станем маревом у сні,
лише заплутаним видінням.
І кришталеві почуття
затягне пурпурова хмара,
та ми з тобою до кінця,
поки живе у нас уява.
Допоки дихаєм, живем
і поки скло ще не розбилось
в обіймах ти зігрій мене
і доведи, що не наснилось.
Що ми з тобою... просто ми,
і хай комусь це не збагнути,
наперекір зловісним "ні",
навчились чимось більшим бути.
Я й досі згадую ту ніч,
невпевнені слова, обійми,
чомусь поплутані думки
і теплі руки, що тремтіли.
Роки невдалі занести
хотіли нас кудись окремо,
та ось сидим лиш я і ти
і сміємось, і ростемо.
Ми так лишилися удвох
хоча і пізня вже година,
все так як і тоді було
та тільки з іншими очима.
Даремні часу кораблі
пливуть, та нас хай не
чіпають,
вітрила їхні замалі
і хай там як вони не сяють,
не проміняю ні на що
твої зіниці темно-мідні,
і хай це буде всім на зло,
що стали ми з тобою рідні.
автор: Віталій Лісовицький
декламатор: Олександр Діденко
