Не кохай поета, не кохай. Душа в нього пропаща.
Не з тобою він - з іншою - проведе цей вечір.
Бо вірші і людина – це зовсім різні речі,
Бо не бачив кохання і не знає він, що це значить.
Десь під кудлатою ковдрою хмар грім осінній гуркоче,
Протяжно скиглить вітер у кронах, похиляється тин,
Не кохай його, не кохай усім серцем дівочим,
Він не знає, це як - берегти.
Хто в метро, хто в тролейбус – розбрідається натовп,
А ти в мокрі, від сліз, долоні ховаєш очі сумні,
Так багато в нього, глянь, так страшенно багато,
З ким провести ще одну ніч.
Тож з голови його й викинь, я щиро вірю - ти зможеш,
Адже почуття твої – у кромішню темряву поштовх.
Бо обійми його – клітка, а руки його – ожеледь,
І слова його – нічого не коштують.
Не кохай поета, не кохай. Душа в нього пропаща.
Не з тобою, ні, з іншою він проведе цей вечір,
Бо вірші і людина – це зовсім різні речі,
Бо не бачив кохання і не знає він, що це значить.
