Моя душа стала жити окремо.
Блукати світами та лиш зрідка вертатися.
І лиш в одному так хотіла зостатися,
Що над іншим зненавиділа небо.
Їй у тілі, в’язниці самотності, стало так темно.
Так бридко, болюче, нестерпно і тісно,
Що забажала матеріалізуватися в місто:
Втопитися, чи бути переїханою метрополітеном.
Чиясь верховна рука любов дозувати не стала.
Відміряла все, що було, немов обділити боялась.
А потім собі так зневажливо посміхалась:
«Ну що, вдоволена? Живи як хотіла».
Певна була, що мене розтоптала.
Накрила собою, звеличила і стерла у прах.
Що ж, трохи було. Все було, але тільки не страх.
У його руках сотні років тремтіла б.
У його руках сотні років боліла б.
І байдуже, що люди не живуть стільки.
Я б крізь смерть прокралась навшпиньки…
Моя душа стала жити окремо.
Іноді вона ходить тебе роздягати,
Як не втримують її людські грати –
Тіло, що дається істоті даремно.
Вона ходить до тебе кохатися.
І дивитися, як ти спиш.
Як у снах пролітає Париж…
І як суджено ночі урватися.
А вона б ще вічність дивилась на тінь.
У темряві львівських нічних мерехтінь…
