(Ліна Костенко)
Великий воїн знищених племен,
в Америці, в минулому столітті,
мав найдивніше із усіх імен,
він мав ім’я нечуване у світі:
По–Лицю–Дощ, По–Лицю–Дощ,
По–Лицю–Дощ!
Чи не тому, що в нетрях він схищався
і від дощу, мабуть, не захищався, –
По–Лицю–Дощ, По–Лицю–Дощ,
По–Лицю–Дощ!..
Не Вовчий Плащ, не Бик і не Ведмідь,
не Зуб Мустанга, не Перо Орлине, –
він мав ім’я сумне і старовинне,
його лице тверде було, як мідь.
Він був високий, гордий і красивий,
із племені, котре не знало зради.
Тоді це плем’я називали «сіу»,
на мові злості щось близьке до «гади».
Він знав про це і не повів бровою.
Горіли джунглі, вилягав бамбук.
Його вуста були тугі, як лук,
натягнутий дзвінкою тятивою.
І ті орлині пера на чолі,
той знак звитяг його над ворогами…
Але було вже рідної землі –
ото лиш та, що зараз під ногами.
А завтра, завтра!.. Сивіє волосся.
Чужинські кроки б’ють у груди площ.
Та що ви? Ні. Сльоза?! Це вам здалося.
По–Лицю–Дощ, По–Лицю–Дощ,
По–Лицю–Дощ!..
