Коли навколо не буде ні душі, мене врятують твої очі,
Коли всі друзі стануть чужі, ти будеш зі мною щоночі.
Коли мене напівживу принесе до тебе дощ шквальний,
Ти розірви цей зв'язок, що для тебе є не актуальний.
Коли я буду захлинатися у власному душевному божевіллі
Ти огорни мене поглядом, ти ж знаєш, я живу як на вугіллі.
Стрічаю вкотре думкою твої шалені очі, марю я небесами,
Сиджу мовчки в душі із дня на день, звертаючись словами.
Ти знаєш, я забула тебе забути тоді, коли я не жила ночами,
Коли цілувала руки твої й знала, що живемо різними полюсами.
Я забула тебе забути останнього літнього дня в пік сонця,
Та не забула стати твоїм безмовним навік охоронцем.
А може просто я забула забути усі слова й почуття, що були,
Що в мені все воскресали, все цвіли - уже й серця мого сягли?.
А може ти, а може я, просто загубили ключі від раю добра,
Або ж просто моя душа знову себе саму спалити забула дотла?.
А знаєш, я просто забула тебе забути...
