і хоч мені є що тобі розказати
весь цей нестримний потік своїх зморених, вистиглих слів
днями простуджених, сплюснутих, кострубатих
вивчених майже напам’ять
фраз, інтонацій, думок, голосів
поки ще сила мовчати
я затираю на ліктях
витерті діри твоїх необачних слідів
ти можеш йти і вертати
часто дражнити мій нюх та зір
можеш усе переграти
злісно набравши у рот води
можеш мене розгадати
довго тонути в снігах зими
жодних надій не давати
і скаженіти, але до цих пір
як же тобі розказати?
ближче – вже нікуди.
ближче – не вір.
дай лиш повітря набрати
з твоїх грудей, як з високих гір
дай себе пити й вдихати
трохи хронічно, майже без мір.
Ірина Мороз