Я не вмію кохати, я не можу відчути
Не зумію пізнати, як коханою бути
Все життя я брехала і собі і всім близьким
Від усіх приховала, я поводжуся низько
Всі вчинки мої супроводжувались ніби почуттями.
Я просто знаю як правильно, а як ні, адже я купу часу провела між вами.
Насправді, я діяла досить логічно, опираючись на почуття людей, які мене оточують.
Я знаю багатьох, які так пристосовуються і просто свою майстерність відточують.
Я звикла до такого життя і навчилася приховувати справжні думки.
Але мені це огидно, я хочу бути як ти.
Я хочу відчути, що є справжнє кохання.
Не думаючи про те що я знову зіпруся на свої логічні посилання.
Я ніби і можу плакати, сміятись, кохати, радіти.
Та я завжди шукаю цьому пояснення аби це зрозуміти.
Біологія пояснила для нас це давно, але ви умієте не аналізувати свої почуття.
Я ж кожен раз відгороджуюсь від своєї людяності і своєї доброти буття.
Я розумію, що є люди як я, але намагаюсь стати якоюсь незвичайною.
Мені також іноді хочеться стати простою, банальною.
Таким людям легко жити і розуміти теорії почуттів.
Я ж намагаюсь не признавати емоцій, і боротьбу на чергові пробудження відходе лише пара днів.
Кожен раз я кажу собі, що вони розстались, бо просто втратили тяжіння.
Але за цим криється ланцюг емоцій, які поза мого розуміння.
Відносин не відновити силою і примусовим шляхом, та іноді це справді діє.
Досить лише пари слів в деяких випадках, аби повернути причину життя і мрії.
І як посягнути це все, якщо одні кажуть неможливо, а інші ламають ці стереотипи.
Я взагалі не розумію людей цілком і повністю, хочеться докорінно цей світ змінити.
Земля була б кращою без нас, але ніхто не хоче помирати.
Ніхто не хоче собі зізнаватись і світ без людей признавати.
Пробачте, що я вас так часто дурила.
Пробачте за ті почуття що я грала, а їх була густюща злива.
Мені варто просити пробачення у самої себе.
За те, що я обманюю себе зсередини і не вмію бачити чистого неба.
Та все ж повернуся до того що я бажаю пояснити.
Я ніби почуваю, але не в змозі без логіки на це свої очі закрити.
