Я вдихаю холодне повітря
божевільного смутку весни.
Я краду зачароване зілля,
що врятує про тебе сни.
Я втомилась ховатись у сóбі
з тисячами забутих книжок.
Розкидаю накурений попіл,
і по тілу від диму – струм.
З’ясувати, де зірвані сцени,
де розписані дітьми мости.
Я благаю: цілуй мої вени,
і коли я заплачу – засни.
Я втікаю вже втретє… Руйную
за собою відкриті світи.
Ти дзвони – так себе я врятую.
Як було?
Сам собі поясни…
Я зв’язана солодкими словами
і відчаєм, що в тебе взяла.
Так важко позбуватися омани:
Занадто досконалою вдалася
весна.