Я зазираю в очі неба
Й нічого я не бачу там.
Розмалювати лише треба...
Лиш розітнулось пополам...
З його очей на землю краплі
Великі падають, важкі.
Мене спіймали знову лапи,
Холодні лапи на землі.
Не можу вирватися звідси.
Не можу! – кігті не дають.
Немовби в затишному кріслі,
Та дати пити не забудь...
Я зазираю в очі неба
Й нічого я не бачу там.
Та я б хотіла розірвати
Цю ковдру! сіру пополам.
Зафарбувати сіре небо...
Та лапи здавлюють мене.
Роздерти крісло лише треба
Й хоч раз... побачити тебе.
© Вікторія Демченко