Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина.
І що щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе каже і до кожного з вас – Говори!
Говоримо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитайте у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чим солодший од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?
Чи в “моголах” і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у думах смиренністю “меншого брата”?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Я вже й сам ладен мовить: “Воно тобі треба?.. Стерпи!”
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна… I ask to myself, I ask you, people
I ask in the books, look around on every page:
Where that year, where he cursed the day and week,
When we, the Ukrainian forgotten that we are Ukrainian?
And we have a soul, full of its own virtue and generosity,
And we have a council that has winds from Bayda us,
And we in thecountry - did the Ukrainian people,
And not just the population, as in the reports given.
And our hops - the song, not the wine barrels.
And that generosity - in the hearts, not only in officinal windows.
And we have it, and that it is Ukrainian,
Without which our region - an area not in country.
I said to myself and to all of you - Say
We speak all that well though we have learned to keep quiet!
Ask yourself: chips, which pores
Began Ukrainian self-confidence forgotten?
Also ask how we came together for life,
In which our minds grasp the impossibility,
What is sweeter than honey from the fumes seemed to us oblivion
Native words and songs, and the sources and paths of the door.
Ukrainian mine; It vkrayintsi we are, or what?
Does the "Mogul" die judged us haughty fate?
Does the graves and take us to our destined fear,
What we enjoyed in thoughts humility "younger brother"?
Ukrainian mine; How bitter my own words ...
I know well that you are too - not sweet goodies.
But I must say, for the heart, like a candle, float,
When I see how fiercely despise myself vkrayintsi.
I'm ready and he says, "It you need? .. Endure!"
But I want vkrayintsi, ask you unfeigned:
Of whom go Shevchenko was in Orsk steppes?
Of whom hide their pain soldier freebie?
It does not fall, do not go down our star,
And is not zotliye to decay Ukrainians among us,
When even the ashes of fate and the stars Bard
We still feel calm Khokhlov?
Ukrainian mine; God give you happiness and strength.
You can live and COPD, not zhirkne of loaf.
Just who once sky slope to your grave,
It is not betrayed you, humiliated you in country ... | |
