я не хочу тебе відпускати
й на крок
бо до осені надто мало і ти
відлітаєш у вирій
власний думок
де до краю важливі лиш сни
спіймай мене
я падаю вниз
на хвилі туману розлитої кави
без цукру
на білий фарфор
без тями
пролітаючи крізь
карнизи і тюлі пянкої грози.
я тебе не тримаю
лети
відчуваючи тебе
в останній раз
я усміхнусь, хоча вогонь не згас
відпущу руку
відлітай з підвіконня
коли так треба
як прийде час
чекати буду
я не хочу тебе відпускати
повір
бо та осінь розлиє дощами мій світ
опаде мов іній
життя на стіл
аж допоки
з надії не зникне твій світ
відчуваючи тебе
в останній раз
я усміхнусь, хоча вогонь не згас
відпущу руку
відлітай з підвіконня
коли так треба
як прийде час
чекати буду