Ці наскрізь гнилі люди.
Я не хочу бачити їх.
І очі ті не забути,
Що в душі народжують крик.
Я не хочу більше терпіти
Їхні погляди злі, навісні.
Я боюся, боюся я жити –
Дотягнути хоча б до весни.
Я зміню, обіцяю, зміню я
Це жахливе життя і світ.
Кривдників своїх намалюю
У барвах нових для них.
Я стулю назавжди повіки,
Щоб не бачити їхній сміх.
Не чіпали щоб душі-каліки,
Я закриюсь навіки для всіх.
Я нізащо себе не залишу.
Не піду до рук ворогів –
Лише промовлю в тишу:
«Врятуватись кожен хотів».
Я не злитимусь, ні, ніколи –
Лише тиша. Мовчанка. Мир.
Я високі зведу частоколи
Навкруг думок бунтівливих моїх.
Я відкриюсь, колись не змовчу,
Говорити примушу я
Про натуру жорстоку, вовчу,
Про навколишнє справжнє життя.
От тоді я буду сміятись
І крізь сльози співати пісні.
Без надії таки сподіватись.
Буду жити! Геть думи сумні!