І до ранку він не спав, очі не змикав.
На долонях він своїх світ її тримав.
Знав тоді лиш Бог один, як в останнє він їй дзвонив.
Обіцяв повернутись живим.
Чув він стогони землі, наяву, не в сні.
Та питався як, чому – світ хотів війни.
Знав тоді Господь один, як чекали сотні родин,
Своїх рідних, рідних синів.
Скільки ще простих людей будуть гинути за волю?
За правду, за свободу, за життя.
Скільки ще малих дітей будуть плакати від болю?
Їх тато згинув там одного дня.