А нам із тобою ні слова, ні дотику –
Збирати плоди у садах самоти,
І відстань для спокою, а близькість для докору,
Де я починаюсь зупиняєшся ти.
Бо відчай у тиші на горлі зав’язаний,
І спокій умовний, а безмовність в’язка,
Я нею з тобою як словом пов’язаний,
Як доторк пера з білизною листка.
Досяжність лишає нам право на слабкості,
На чіткість неясності, і смуток ниток
В яких нам з тобою вдалося в невчасності,
Ділити нещастя щасливий куток.
В холодних під’їздах притулку шукатиме,
Незнайдений час для незнайдених губ,
Мені бракуватиме, тебе бракуватиме,
Твоїх незбудованих мною споруд.
Холодної кухні, і теплого посуду
Твоїх ледь вловимих вагання частот,
Для нашого болю й загального осуду,
Шукати нових у зізнаннях пустот.
Якщо вже наш біль нас обох обирає,
І тиша лякає та не розділя,
Можливо межі що ввижалась немає,
Можливо цей страх це єдина межа.